Відбулося засідання виконавчого комітету
Засідання виконкому 26.04.2024
Виконавчий комітет Южноукраїнської міської ради
26 квітня відбулося засідання виконавчого комітету за участі 11-ти його членів та під головуванням м...
Щороку 26 квітня після опівночі розливаються тривожні удари дзвону, встановленого в діючому храмі у зоні відчуження. Дзвін лунає стільки ж разів, скільки років минуло від часу катастрофи. Цього року він вдарить 25 раз…
По кому цей дзвін? По тих, хто віддав себе до останнього подиху, до останньої краплі поту на порятунок людству, чиє життя розділилося на «до» і «після» Чорнобиля, хто залишив рідну оселю, але й дотепер не може приборкати тугу за землею, і хто вже після аварії рушав в атомне пекло для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорогою ціною платить за перебування у зоні відчуження.
Юрій Павлович Рубан про Чорнобиль знає не з чуток. Життя цього широкоплечого сивочолого чоловіка з очима, які випромінюють добро, перетнула глибока борозна ядерної епохи і стала величезним шрамом у його біографії.
Рубан Юрій Павлович – ліквідатор 1 категорії (інвалід ІІІ групи, наслідків аварії на ЧАЕС)
Народився Юрій Павлович 7 березня 1950 року, в місті Берліні (Німеччина), в сім’ї військовослужбовця. Після закінчення школи у 1967 році вступив до Одеського технологічного інституту ім. М.В. Ломоносова, закінчив навчання в 1973 році. У цьому ж році поїхав працювати на Белібинську АЕС начальником зміни по радіаційному контролю. У 1983 році за переведенням переїхав до м. Южноукраїнська працювати на АЕС та зайняв посаду старшого інженера радіаційної безпеки. На даний час Юрій Павлович знаходиться на заслуженому відпочинку, є „Почесним енергетиком України” і згадує ті часи:
„27 квітня 1986 року, о 10.00 годині ранку мене викликав директор Южноукраїнської АЕС Фукс В.П. Від директора я отримав завдання терміново зібрати команду з 10 осіб дозиметристів, з приладами, для відправки на ЧАЕС. Відомостей про те, що сталося на ЧАЕС, у директора Фукса В.П. не було, і я попросив дізнатися у диспетчера „Союзатоменерго” інформацію про те, яке обладнання і прилади треба брати з собою? На наш запит надійшла відповідь: „Нехай беруть костюми високої захищеності…”. Виходячи з такої відповіді я зробив висновок, що на ЧАЕС відбулася „максимальна аварія”. До 14.00 години була сформована команда із 9 чоловіків.
В м. Прип’ять ми прибули 27 квітня о 23.00 годині, і за дорученням штаба були розміщені в одному із гуртожитків ЧАЕС, але відпочити нам не довелось. У цей час продовжувалась евакуація населення і нам довелося приймати участь в організації евакуації. Запевняти громадян не ховатися по квартирам, а забирати дітей і покидати місто.
Зранку 28 квітня наша команда прибула на промисловий майданчик АЕС і нас ознайомили з обстановкою. Перші дні персонал нашої команди ніс вахту на щитах дозиметричного контролю ЧАЕС, проводив розвідку в найскладніших місцях, де була необхідність проведення робіт по локалізації і недопущення розвитку аварійних ситуацій. Члени нашої команди „оконтурили” шлейф викиду, який потім став „Рижим лісом”. Проводив попередню розвідку на даху 3 і 4 блоку, вентиляційного центра 4 блока, який одержав назву „Кукумба”, чому?… не знаю!
За результатами наших замірів приймалось рішення про місце установки „перегородки” в машинному залі.
Місцем базування нашої команди був піонерський табір „Казковий”. Контроль за „обстановкою” в таборі ми також взяли на себе. В першу чергу виникла необхідність „відчистити” табір від радіоактивного бруду і надалі підтримувати чистоту.
Всі ці роботи вимагали напруги та неймовірних сил всього персоналу і у зв’язку з цим до 5 травня робочий день персоналу складав 18 годин на добу. З 6-го до 15 травня команда працювала по 12 годин на добу, і тільки після 15 травня ми перейшли на 8-ми годинний графік, тільки тому, що хлопці вже не могли працювати на промисловій зоні, оскільки був використаний ліміт дозових навантажень.
– Не страшно було?
– Ні. Радіації ж не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути. Проте, коли під час шикування після чергового завдання хтось упав знесилений, а вухами, носом і ротом пішла кров – страх пронизав неймовірний. Відтоді радів кожному прожитому дню.
Із 9 чоловіків нашої групи троє були відмічені урядовими нагородами. Одного із нашої команди, на жаль, немає серед нас, але працювали ми не заради грошей і нагород. Ми просто розуміли, що окрім нас цього ніхто не зробить. І боролись ми не тільки за життя і здоров’я ліквідаторів і жителів м. Прип’яті, але і за свої сім’ї, за своїх близьких, за своїх дітей!
Від’їжджаючи, сподівався, що у зоні відчуження зостануться усі страхи. Повертався додому фізично спустошеним, а душа по вінця була наповнена чорнобильською гіркотою.
У травні, коли буяли наповнені соком землі трави, а крони дерев тягнулися до сонця, чоловікам, які працювали на ЧАЄС здавалося, що всепереможну ходу життя не спинити нічим.
І хоча наслідки катастрофи дотепер пронизують його душу й тіло (Юрій Петрович – інвалід третьої групи), він не перестав любити життя. Разом з дружиною виховав сина, плекає сад і город.
Він вірить - життя переможе. Адже навіть чорнобильська земля повертається до життя всупереч похмурим пророцтвам. І колись, через років двісті-триста (саме стільки, переконують учені, необхідно часу, щоб радіонукліди трансформувалися у безпечніші хімічні елементи) зона відчуження стане придатною для життя прийдешніх поколінь, які навчаться жити без атома.
