Спрощений режим регулювання трудових відносин
Соцзахист 26.08.2026
Управління соціального захисту населення Південноукраїнської міської ради
Детиненко Тетяна Михайлівна, 1957 р.н., учасниця ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (2 категорія)
Червень 1986 року пам’ятаю дуже добре. Події наступних років із часом почали стиратися з пам’яті. Жартома ми називаємо це «чорнобильською дистонією».
У червні 1986 року до ОРС Південно-Української АЕС надійшов наказ із Києва — протягом трьох діб сформувати групу з 30 осіб для забезпечення харчуванням ліквідаторів. Наше відрядження назвали «Вахтою мужності».
У першу добу добровольців не знайшлося. На другу начальник ОРСу видав наказ: «Першим керівникам і членам КПРС виїхати на «Вахту мужності».
На той час мені було 29 років. Я працювала кухарем-бригадиром у дієтичному залі їдальні №11 Південно-Української АЕС. Не буду скромничати — була передовиком: дошка пошани, грамоти, подяки, відповідні записи в трудовій книжці. Тому однією з перших відгукнулася на пропозицію директора їдальні №11 Акуліної поїхати у відрядження.
Чесно кажучи, я не до кінця усвідомлювала, що нас там чекає. Залишила дев’ятирічну доньку на чоловіка і 20 червня 1986 року вирушила в дорогу.
Мабуть, Бог усе ж попереджав і застерігав. Не пам’ятаю, на якій саме станції — десь перед Києвом — у поїзда заблокувалися колеса. Ми простояли кілька годин, але до Києва все ж дісталися. І вже в Управлінні робочого постачання, почувши уривки розмов, почали розуміти, куди їдемо і що нас там очікує.
Акуліна запропонувала: хто ще планує народжувати, може відмовитися від поїздки. Але всі «патріотично» відповіли:
— Їдемо! Їдемо в Чорнобиль!
Зустрів він нас порожніми, сумними вулицями, покинутими будинками, вигорілою на сонці постільною білизною, що так і залишилася на балконах. Навколо — дивно буйна, зелена, квітуча природа. І найстрашніше — перший дощ. Після нього всі почали кашляти, відчувати першіння в горлі, ще не знаючи, що це і є невидима радіація.
Далі все було, як у більшості ліквідаторів: робота, робота і ще раз робота — по 20 годин на добу.
Ми прийняли їдальню на острові ЧРЕБ приблизно на 1000 посадкових місць. Провели генеральне прибирання, зробили заготовки й уже ввечері годували перших відвідувачів — змучених, виснажених, почорнілих від утоми ліквідаторів. Працювали на знос. Єдине, що додавало сил, — люди були задоволені харчуванням. У нас працювали справжні фахівці.
Наша група складалася з керівників, завідувачів і найкращих кухарів. Сировину отримували відмінної якості — всі продукти були добірні.
До кінця вахти засинали просто на ходу. Повернулися ми 8 липня 1986 року. Після повернення ще цілий рік у мене тримався тиск 60/90 — настільки виснажився організм від постійної перевтоми
