Детиненко Тетяна Михайлівна, 1957 р.н., учасниця ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (2 категорія)
Червень 1986 року пам’ятаю дуже добре. Події наступних років із часом почали стиратися з пам’яті. Жартома ми називаємо це «чорнобильською дистонією».
У червні 1986 року до ОРС Південно-Української АЕС надійшов наказ із Києва — протягом трьох діб сформувати групу з 30 осіб для забезпечення харчуванням ліквідаторів. Наше відрядження назвали «Вахтою мужності».
У першу добу добровольців не знайшлося. На другу начальник ОРСу видав наказ: «Першим керівникам і членам КПРС виїхати на «Вахту мужності».
На той час мені було 29 років. Я працювала кухарем-бригадиром у дієтичному залі їдальні №11 Південно-Української АЕС. Не буду скромничати — була передовиком: дошка пошани, грамоти, подяки, відповідні записи в трудовій книжці. Тому однією з перших відгукнулася на пропозицію директора їдальні №11 Акуліної поїхати у відрядження.
Чесно кажучи, я не до кінця усвідомлювала, що нас там чекає. Залишила дев’ятирічну доньку на чоловіка і 20 червня 1986 року вирушила в дорогу.
Мабуть, Бог усе ж попереджав і застерігав. Не пам’ятаю, на якій саме станції — десь перед Києвом — у поїзда заблокувалися колеса. Ми простояли кілька годин, але до Києва все ж дісталися. І вже в Управлінні робочого постачання, почувши уривки розмов, почали розуміти, куди їдемо і що нас там очікує.
Акуліна запропонувала: хто ще планує народжувати, може відмовитися від поїздки. Але всі «патріотично» відповіли:
— Їдемо! Їдемо в Чорнобиль!
Зустрів він нас порожніми, сумними вулицями, покинутими будинками, вигорілою на сонці постільною білизною, що так і залишилася на балконах. Навколо — дивно буйна, зелена, квітуча природа. І найстрашніше — перший дощ. Після нього всі почали кашляти, відчувати першіння в горлі, ще не знаючи, що це і є невидима радіація.
Далі все було, як у більшості ліквідаторів: робота, робота і ще раз робота — по 20 годин на добу.
Ми прийняли їдальню на острові ЧРЕБ приблизно на 1000 посадкових місць. Провели генеральне прибирання, зробили заготовки й уже ввечері годували перших відвідувачів — змучених, виснажених, почорнілих від утоми ліквідаторів. Працювали на знос. Єдине, що додавало сил, — люди були задоволені харчуванням. У нас працювали справжні фахівці.
Наша група складалася з керівників, завідувачів і найкращих кухарів. Сировину отримували відмінної якості — всі продукти були добірні.
До кінця вахти засинали просто на ходу. Повернулися ми 8 липня 1986 року. Після повернення ще цілий рік у мене тримався тиск 60/90 — настільки виснажився організм від постійної перевтоми
Права цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти україни,...
Управління соціального захисту населення Південноукраїнської міської ради повідомляє, що в Україні с...
22 квітня 2026 року, у рамках відзначення Всесвітнього дня охорони праці, головним спеціалісто...
Рубан Юрій Павлович про Чорнобильську катастрофу знає не з чуток. Життя цього худорлявого, сивочолог...
17 квітня 2026 року управлінням соціального захисту населення Південноукраїнської міської ради орган...
У 2026 році головний пріоритет МОП — психосоціальне здоров'я на роботі. З метою виконання...
Відповідно до плану заходів з відзначення Всесвітнього дня охорони праці в Південноукраїнській міськ...
Гендерна рівність — це рівність прав і можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного...
