Дискримінація осіб з інвалідністю

Соцзахист 30.09.2025 Версія для друку

Дискримінація осіб з інвалідністю – це будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження, що ґрунтується на інвалідності. Метою або результатом таких дій є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини та основоположних свобод у будь-якій сфері життя.

Це визначення закріплено у статті 2 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, яку ратифікувала й Україна.

Форми дискримінації:

Пряма дискримінація: Коли до особи з інвалідністю ставляться менш прихильно, ніж до особи без інвалідності в аналогічних обставинах. Наприклад, відмова у прийнятті на роботу через наявність інвалідності, хоча особа має необхідні навички та кваліфікацію.

Непряма дискримінація: Коли існують нейтральні правила або політики, які однакові для всіх, але на практиці негативно впливають на осіб з інвалідністю. Наприклад, вимога підніматися по сходах для доступу до будівлі, що унеможливлює доступ для людини на інвалідному візку.

Відмова в розумному пристосуванні: Це відмова вносити необхідні та доречні зміни (модифікації) та корективи, які не стануть надмірним тягарем, але забезпечать особі з інвалідністю можливість реалізувати свої права та свободи нарівні з іншими. Наприклад, не встановлювати пандус або не надавати матеріали в доступному форматі (шрифт Брайля, аудіо-версія).

Підбурювання до дискримінації: Вказівки, інструкції або заклики до дискримінаційних дій щодо осіб з інвалідністю.

Дискримінація за ознакою інвалідності може проявлятися в різних сферах: освіті, працевлаштуванні, доступі до медичних послуг, транспорту, житла, культурних і спортивних закладів, а також у суспільній свідомості через стереотипи та упередження.

В Україні законодавство, зокрема Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», забороняє дискримінацію за ознакою інвалідності та гарантує особам з інвалідністю рівні можливості для участі в житті суспільства.

За матеріалами Держпраці