Цього дня небо над Південноукраїнською громадою плакало разом із людьми. Сильний дощ супроводжував Євгена Івановича Яцишина в останню дорогу. Під холодними осінніми краплями рідні, близькі, друзі та земляки схиляли голови, прощаючись із людиною, яка три роки свого життя присвятила захисту України.

Євген народився у 1976 році в Таджикистані, але доля привела його родину до Південноукраїнська. Тут минули його юність, навчання у школі № 3, трудові роки. Тут він створив сім’ю, став батьком двох доньок і сина. Згодом родина переїхала до Панкратового, де Євген прагнув жити ближче до землі та природи.

Рідні згадують його як доброго, чуйного чоловіка, який дуже любив своїх дітей. Навіть коли життєві обставини змінили звичний уклад сім’ї, він залишався близьким зі своїми дітьми, підтримував із ними зв’язок. Вони були важливою частиною його життя, його любов’ю та надією.

На початку 2023 року Євген добровільно став на захист України. Служив, зокрема, на Луганщині, був навідником, якого цінували за професіоналізм і точність. Виконуючи бойові завдання, він робив свою справу, допомагаючи берегти життя побратимів.

Війна залишила глибокий слід у його житті. Численні контузії та хвороби підірвали здоров’я. У липні 2026 року Євгена звільнили з військової служби за станом здоров’я, і він повернувся до Панкратового.

Та повернення додому не означало, що випробування закінчилися. Хвороба й сильний біль обмежували його можливості, більшу частину часу він проводив удома, наодинці зі своїм нездужанням. Війна залишилася поруч із ним і після фронту — у важких наслідках для здоров’я, у щоденній боротьбі, про яку часто знають лише найближчі.

17 жовтня 2026 року Євгена знайшли мертвим у власному будинку. Йому було лише 50 років.

У цей день важко знайти слова, які могли б утішити рідних. За плечима Євгена були роки служби, фронтові випробування, біль і виснаження. А попереду мало бути життя вдома, поруч із рідною землею та дітьми, заради майбутнього яких він також захищав Україну.

Під час церемонії прощання до присутніх звернувся староста Іванівського старостинського округу Ігор Латій. Він висловив співчуття рідним і близьким Євгена, розділивши з ними біль утрати. Для громади це прощання стало нагадуванням про те, що за кожною історією військової служби стоїть людська доля, родина та людина, яка заслуговує на пам’ять і шану.

Слова співчуття прозвучали й від начальника відділення цивільно-військового співробітництва першого відділу Вознесенського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки майора Андрія Чорного. Він висловив пошану Євгенові за його добровільне рішення стати на захист держави та підтримав родину в цей важкий час.

До присутніх звернувся також капелан Валентин. У своєму слові він розділив із родиною скорботу та нагадав про важливість молитви, підтримки й милосердя до тих, хто переживає втрату. У хвилини, коли біль важко передати словами, особливого значення набувають людська присутність і готовність бути поруч.

Труну Євгена було накрито Державним Прапором України — символом держави, яку він добровільно пішов захищати. Після церемонії прапор урочисто передали його синові. У цю мить державний символ став для родини знаком вдячності за службу Євгена, пошани до його вибору та пам’яті про батька, який пройшов крізь воєнні випробування.

Євгена Яцишина поховали в секторі почесних поховань міського кладовища.

Дощ не вщухав, люди стояли поруч, розділяючи скорботу родини. Кожен прийшов зі своїми спогадами, словами, які не завжди вдається вимовити, і бажанням віддати останню шану землякові.

Євген повернувся додому після служби. Та наслідки війни виявилися важким випробуванням, яке він ніс уже далеко від фронту. Його історія нагадує, що турбота про тих, хто повертається з війни, має тривати й після завершення служби, а їхній біль потребує уваги, підтримки та розуміння.

Південноукраїнська громада висловлює щирі співчуття дітям, рідним, близьким і всім, хто знав Євгена. Нехай світлі спогади про нього допоможуть пережити цю непоправну втрату.

Світла пам’ять Євгену Івановичу Яцишину. Вдячність за його службу Україні та шана його життєвому шляху назавжди залишаться в пам’яті громади.