Відповідно до ст.2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (далі – Закон) проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Основними видами військової служби є: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації на особливий період та військова служба за контрактом.

Відповідно до ст.19 Закону – військовослужбовці, які проходять строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, можуть укласти контракт про проходження військової служби за контрактом.

При дотриманні трудових гарантій цих військовослужбовців необхідно звернути увагу на те, що середній заробіток та місце роботи зберігається лише за працівниками призваними на військову службу під час мобілізації на особливий період, та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу за контрактом.  Вищезазначена норма діє з 11.06.2015 згідно з Законом України від 14.05.2015 №433 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду».

У випадку, якщо відбулась демобілізація і працівник попередньо (до оголошення демобілізації) не виявив бажання проходити військову службу за контрактом, він повинен повернутись на робоче місце і приступити до роботи. У разі, якщо працівник, після повернення до своїх трудових обов’язків, у добровільному порядку виявив бажання проходити військову службу за контрактом, він повинен звільнитись з роботи відповідно до  ч.3 ст.36 Кодексу законів про працю України, тим самим розірвавши трудові відносини з роботодавцем. Тобто, зобов’язання роботодавця щодо збереження місця роботи та середнього заробітку не поширюється на громадян, які після оголошення демобілізації добровільно зголосилися проходити військову службу за контрактом. Однак, після розірвання трудових відносин за такою підставою (ч.3 ст.36 КЗпП), роботодавець зобов’язаний виплатити вихідну допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат, встановлених законодавством на день звільнення – ст.21 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та  ст.44 КЗпП.