Минуло  27 років, а чорний день Чорнобильської трагедії продовжує хвилювати людей і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої землі. Цей день не минув безслідно, він розплодив по світу багато трагедій він буде завжди об’єднувати  всіх одним спогадом, однією печаллю, однією надією.

Згідно з Указом Президента України від 10.11.2006 №945 в Україні встановлено День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначається щорічно 14 грудня, у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС.

У перші години після аварії, коли ще не були точно визначені її розміри, а також унаслідок недостатнього радіаційного контролю, частина людей, які працювали на найбільш небезпечних ділянках, одержали великі дози опромінення, а також опіки при гасінні пожежі. Первісне поширення радіоактивного забруднення повітряних потоків відбувалося в західному і північному напрямках.

 Забруднені повітряні маси поширилися на значні відстані по території Білорусі, України, Росії, а також за їх межі - на країни Європи.

 Першочерговим завданням при ліквідації наслідків аварії було здійснення комплексу робіт, спрямованих на припинення викидів радіоактивних речовин. Ділянки Чорнобильської АЕС, забруднені дрібними викидами і радіоактивним пилом, очищалися спеціальною абсорбуючою плівкою. Після розпилення на поверхні, вона застигала, схоплюючи пил та інше сміття, а потім згорталася і вивозилася для поховання. Широко застосовувалася пожежна і військова техніка, за допомогою якої обмивалися стіни і дахи будинків. Радіоактивний бруд знімали бульдозерами, скреперами, вивозили і ховали. Потім ці ділянки покривалися бетоном, асфальтом тощо. Ділянка соснового лісу, по якому пройшов радіоактивний слід (так названий “рудий ліс”), був цілком прибраний, і також вивезений для поховання. Радіоактивна вода, що затопила підреакторні приміщення, була відкачана в спеціально приготовлені ємності. Для запобігання радіоактивного зараження ґрунтових вод, були зведені відповідні гідротехнічні спорудження під корпусом 4-го енергоблоку. Одночасно з цим велися роботи з радіаційного контролю і дезактивації радіаційних плям у межах 30-кілометрової зони від місця аварії. Роботи з дезактивації продовжувалися аж до жовтня-листопада 1986 року, після чого в експлуатацію знову ввели першу чергу атомної станції.

Для повної безпеки роботи Чорнобильської АЕС, було прийняте рішення закрити ушкоджений реактор спеціальним укриттям. Проект одержав інженерну назву «Укриття», але широкому загалу він більш відомий за назвою «Саркофаг». Його висота склала 61 метр, найбільша товщина стін - 18 метрів.

 Задача побудови об’єкту «Укриття», була складна і унікальна, оскільки не мала аналогів у світовій інженерній практиці. Складність створення подібного спорудження, крім значних руйнувань, істотно збільшувалася радіаційною обстановкою в зоні зруйнованого блоку, що робило його важкодоступним і вкрай обмежувало використання звичайних інженерних рішень. При спорудженні «Укриття» реалізація проектних рішень стала можливою завдяки комплексу спеціально розроблених організаційно - технічних заходів, у тому числі використання спеціальної техніки з дистанційним керуванням.

При будівництві «Саркофагу» було покладено близько 300 тисяч кубічних метрів бетону, змонтовано понад 6 тисяч тонн різних металоконструкцій.

Чорнобильську АЕС закрили, але не закрили проблеми, породжені нею. І вирішувати їх слід розумно, мужньо, наполегливо працюючи, щоб позбутися важкої Чорнобильської спадщини. Щоб зробити всю Чорнобильську АЕС та всю прилеглу до неї територію нешкідливою для природи та людини, потрібні роки і, навіть не мільйони, а мільярди гривень. Ліс, вода, земля – все зробилося на довгі роки непридатним до нормальної життєдіяльності.

Поки живуть люди, опалені Чорнобилем, поки пам’ятають героїв-ліквідаторів аварії, поки лунають дзвони Чорнобиля є надія, що людство не повторить страшної помилки.