Першими йшли у невидиме пекло: історія ліквідатора Дмитра Герасименка

Соцзахист 24.04.2026 Версія для друку

Герасименко Дмитро Сильвестрович - учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, 2 категорія

Чорнобиль увійшов у моє життя не лише восени 1986 року, коли я безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків аварії, а значно раніше — ще 26 квітня, у день самої трагедії.

З 18 по 26 квітня ми проходили збори у Прип’яті. 25 квітня замполіт Ткачук забрав мене до Южноукраїнська, і в ніч із 25 на 26 квітня, очікуючи поїзда, ми перебували на Майдані Незалежності в Києві майже до третьої години ночі. Лише 2 травня, повернувшись, ми дізналися про страшну катастрофу на Чорнобильській АЕС. Згодом Ткачук очолив першу групу ліквідаторів з нашої військової частини.

З 28 вересня по 30 листопада 1986 року я виконував обов’язки начальника варти у зоні відчуження. Та найперше, що залишилося в пам’яті, — це важкі спогади про людей. Про друзів-ліквідаторів, які пішли з життя у розквіті сил. На жаль, їх стає дедалі більше.

До Прип’яті я їхав добровільно, добирався попутним транспортом. Жили ми в піонерському таборі «Казковий» разом із солдатами строкової служби. Службу несли по 24 години через добу. Пости розташовувалися по всій території станції — зокрема біля третього і четвертого енергоблоків. Це були телефонні будки, обшиті свинцем, який із часом сам ставав джерелом випромінювання. Були також і броньовані периметрові укриття.

Рівень опромінення був надзвичайно високим. І досі ніхто з нас не знає своєї реальної дози — журнали обліку неодноразово переписувалися, показники занижувалися. Траплялися випадки, коли люди втрачали свідомість, і їх терміново евакуйовували до Києва. Мій командир взводу, старший лейтенант Андрій, був вивезений із явними ознаками променевої хвороби. Його подальша доля мені невідома.

І все ж страху не було. Ми чітко розуміли: якщо не ми — то хто? Почуття обов’язку, відповідальності, самопожертви стали нашою щоденною реальністю. Було одне слово — «треба», і ми діяли.

Серед нас були і високі військові чини — полковники, генерали, навіть Міністр оборони приїздив у зону. Багато з них працювали поруч із нами. З особливою вдячністю згадую майора Медведєва, заступника з тилу. Він разом із солдатами виїжджав у «рудий ліс», на могильники, не залишаючи своїх людей. Його слова пам’ятаю й досі: «Де мої люди — там і я». Йому — солдатська шана.

Та були й інші — ті, хто формально «відзначався» в зоні: заходили з дозиметром, знаходили місце з найменшим фоном, фіксували своє перебування і швидко зникали. Додатково ускладнювали ситуацію суперечливі накази: один керівник давав одну вказівку, інший — зовсім іншу.

Особливо вражали покинуті населені пункти: безлюддя, вибиті вікна, зарослі бур’янами двори, тиша і сірість. Люди, якщо й зустрічалися, були в білій уніформі та респіраторах. Пам’ятаю, як у листопаді, дорогою до Києва, я побачив у селі квочку з курчатами. Серце стиснулося: попереду зима… але життя триває.

Місце, де ми проживали, вважалося «чистою зоною». Ми переодягалися в чистий одяг, ходили без респіраторів, навіть купалися у фонтані та збирали гриби. Лише через кілька років, побачивши карту радіаційного забруднення, я зрозумів, у якій «чистій зоні» ми насправді були. Харчування було добрим, але радіація ніби «з’їдала» все — ніхто не набирав вагу. Уже за кілька годин після їжі знову відчувався голод.

Поруч зі мною були мої бойові товариші: Валерій Онуфрієнко, Михайло Матвійчук, Микола Шевчук, Микола Яроцький, Сергій Безбабний, Василь Шикерський, Олег Костюченко, Сергій Кравченко. Дехто став близьким другом уже там, у Чорнобилі.

Ми йшли на ліквідацію добровільно. Про пільги тоді ніхто не думав. Було лише одне — піти першим. І ми йшли. Бо думали про майбутнє — про наших дітей і онуків.

Читайте також