Рубан Юрій Павлович про Чорнобильську катастрофу знає не з чуток. Життя цього худорлявого, сивочолого чоловіка з очима кольору неба назавжди перетнула глибока борозна ядерної епохи, залишивши болючий шрам у його біографії.

Народився Юрій Павлович 7 березня 1950 року в місті Берлін у сім’ї військовослужбовця. Після закінчення школи у 1967 році вступив до Одеського технологічного інституту імені М. В. Ломоносова, який закінчив у 1973 році. Того ж року розпочав трудову діяльність на Білібінській атомній електростанції на посаді начальника зміни з радіаційного контролю.

У 1983 році переведенням переїхав до міста Южноукраїнськ, де працював на атомній електростанції старшим інженером з радіаційної безпеки.

27 квітня 1986 року о 10-й годині ранку його викликав директор ВП ЮУ АЕС ДП НАЕК «Енергоатом» В. П. Фукс. Він отримав завдання терміново сформувати команду з десяти дозиметристів із необхідними приладами для відправлення на ЧАЕС. Точної інформації про події на станції тоді ще не було. На запит щодо необхідного обладнання надійшла коротка відповідь: «Нехай беруть костюми високого захисту…». Це дозволило зробити висновок, що сталася аварія найвищого рівня. До 14:00 команда з дев’яти осіб була сформована.

До міста Прип’ять вони прибули 27 квітня о 23:00 та були розміщені в одному з гуртожитків ЧАЕС. Відпочити не довелося — тривала евакуація населення, і команда одразу долучилася до її організації: переконували людей не залишатися в квартирах, а забирати дітей і залишати місто.

Вже зранку 28 квітня група прибула на промисловий майданчик станції, де їх ознайомили з обстановкою. У перші дні вони несли вахту на пунктах дозиметричного контролю, проводили радіаційну розвідку в найнебезпечніших зонах, де виконувалися роботи з локалізації аварії. Саме їхня команда оконтурила радіоактивний шлейф, який згодом отримав назву «Рудий ліс». Вони також проводили розвідку на дахах третього і четвертого енергоблоків та у вентиляційному центрі четвертого блоку (так звана «Кукумба»).

Робота вимагала надлюдських зусиль. До 5 травня тривалість робочого дня сягала 18 годин. З 6 по 15 травня працювали по 12 годин, і лише після цього перейшли на 8-годинний графік — через вичерпання допустимих доз опромінення.

— Чи було страшно?

— Спочатку — ні. Радіацію неможливо відчути: ні на смак, ні на дотик, її не видно. Але коли після чергового завдання під час шикування хтось падав знесилений, а з вух, носа й рота йшла кров — приходив справжній страх. Відтоді я почав радіти кожному прожитому дню.

Із дев’яти членів команди троє були відзначені урядовими нагородами. Один із них, на жаль, уже відійшов у вічність. Та працювали вони не заради нагород — просто розуміли: окрім них, цього ніхто не зробить. Вони боролися не лише за життя і здоров’я мешканців Прип’яті та ліквідаторів, а й за свої родини, своїх дітей, за майбутнє.

Повертаючись додому, Юрій Павлович сподівався залишити всі страхи в зоні відчуження. Та повернувся фізично виснаженим, а душа була переповнена чорнобильською гіркотою.

Попри наслідки катастрофи, які й досі позначаються на його здоров’ї (він є інвалідом ІІІ групи), Юрій Павлович не втратив любові до життя. Він вірить: життя переможе. Адже навіть чорнобильська земля поступово відроджується. І, можливо, через 200–300 років, коли радіонукліди трансформуються у безпечніші елементи, зона відчуження знову стане придатною для життя майбутніх поколінь.