У Південноукраїнському міському історичному музеї відкрилася фотовиставка «Війна має жіноче ім’я», авторкою якої є офіцерка Збройних Сил України Ірина Ільясова. Цей фотопроєкт розповідає про українок, які сьогодні разом із чоловіками боронять державу, виконують бойові завдання та водночас зберігають свою людяність, ніжність і силу духу.

На заході виступили заступниця міського голови Марія Дроздова та представниця ГО «Захист держави», депутатка Олена Севастьянова. У своїх виступах вони наголосили на важливості вшанування ролі жінок у сучасній війні, їхній мужності та незламності, а також подякували авторці за глибокий і щирий проєкт, що відкриває особисті історії захисниць України.

Особливою атмосферною частиною заходу став музичний виступ керівниці гуртка «Вокал» Центру дитячої та юнацької творчості Південноукраїнської міської ради Діани Колос. Її проникливе виконання додало події емоційної глибини та щирості, допомогло глядачам ще гостріше відчути настрій виставки та внутрішній світ її героїнь.

Експозиція знайомить відвідувачів із історіями жінок, які стали на захист України. На світлинах — медикині, військовослужбовиці, волонтерки, журналістки та інші представниці різних професій, чиє життя змінила війна. Це не постановочні образи, а справжні історії тих, хто щодня долає випробування, приймає складні рішення і продовжує служити країні.

Особливість виставки полягає в її емоційній глибині. На фотографіях немає вибухів чи сцен бою. Натомість у кадрі — погляди, емоції та внутрішній світ жінок, які проживають війну. За словами авторки, цей проєкт не стільки про саму війну, скільки про жінку, що проходить через неї: про її силу, боротьбу, біль втрат і водночас здатність любити, мріяти й залишатися собою навіть у найважчі часи.

Кожна фотографія — це окрема історія. У цих обличчях читається мужність, витримка і незламність. Це погляди людей, які знають справжню ціну миру. Водночас вони нагадують, що за військовою формою стоїть передусім людина — зі своїми почуттями, радощами, втратами та надіями.

Українська історія знає багато прикладів, коли жінки ставали поруч із чоловіками у боротьбі за свободу. Сучасна війна знову показала, що українки здатні виконувати найвідповідальніші завдання на рівні з воїнами-чоловіками. Вони служать на бойових і небойових посадах, працюють медикинями, снайперками, розвідницями, водійками, діловодками. При цьому залишаються матерями, дружинами, доньками — тими, хто несе у світ тепло, турботу та життя.

Авторка виставки Ірина Ільясова добре знає ціну цієї служби. Вона приєдналася до Збройних Сил України у 2016 році, пройшовши шлях від солдатки до старшої лейтенантки. Нині вона є офіцеркою психологічної служби та працює з військовими, допомагаючи їм долати наслідки бойового стресу та зберігати ментальну стійкість.

Ідея фотопроєкту «Війна має жіноче ім’я» виникла у грудні 2023 року. За словами Ірини Ільясової, вона відчула потребу розповісти про жінок на війні — про їхні переживання, силу та відданість Україні. Підготовка виставки тривала дев’ять місяців: авторка шукала героїнь, домовлялася про зустрічі, працювала над концепцією та створювала фотосерію, яка б чесно й глибоко передала їхні історії.

На світлинах представлені десять захисниць, які виконують бойові завдання та беруть участь у захисті українського неба від російських загарбників. Кожна з них має власну історію — історію мужності, втрат, віри та боротьби.

У перші дні повномасштабного вторгнення ці жінки залишили свої домівки і вирушили виконувати бойову роботу. Вони місяцями не бачили своїх дітей, чоловіків і батьків. Дехто з них втратив рідних і власні домівки. Але навіть після цих випробувань жодна не втратила головного — бажання боротися за свободу України та наближати перемогу.

Організатори щиро дякують усім причетним до створення та проведення виставки. Зокрема, висловлюється подяка управлінню молоді, спорту та культури Південноукраїнської міської ради та Південноукраїнській мистецькій школі за підтримку, співпрацю та внесок у реалізацію цього важливого культурного проєкту.

Фотовиставка «Війна має жіноче ім’я» — це не лише мистецький проєкт. Це голос часу. Це пам’ять і вдячність. Це можливість побачити війну очима тих, хто щодня тримає на своїх плечах не лише зброю, а й біль, відповідальність і надію.