23 березня 1944 року село Костянтинівка, що наразі входить у Южноукраїнську міську територіальну громаду, було звільнене від нацистських загарбників. Окупація розпочалася з серпня 1941 року й тривала два з половиною роки. Сьогодні в селищі ще мешкають люди, які пережили ті страшні часи. Одна з них – Ніна Федорівна Коцюк 1934 року народження – поділилася своїми спогадами.

«Нас було п’ятеро дітей  в сім’ї: три сестри та два брата. Жили ми на вулиці Лесі Українки. Мама рано померла, жили з батьком. Коли почалася війна, батько пішов на фронт. Залишилися ми самі: поралися з худобою, пекли хліб, прибирали… Я була маленькою, але випікала здоровенний хліб на хмільних дріжджах. У серпні в село прийшли німці. Хоча ми малі були (найстаршій сестрі на початок війни виповнилось дев’ять років), нас гонили на роботу. Якщо не приходили, на нас кричали: «Дармоїди!»

Якось йшли кладовищем, а там два дядьки нас покликали: «Нікому не кажіть про нас. Принесіть нам поїсти». То були два наших радисти, що укривалися від німців. Ми забрали їх до себе, поселили на городі в ямі для зерна. Ділилися з ними всією їжею, яка в нас була, хоч і самі не їли досхочу».

Ніна Федорівна стала свідком й знищення євреїв біля села Богданівка. Бачила, як свинарники звільнили від свиней та стали заганяти туди колони людей. Тисячі євреїв пройшли мостом через річку Південний Буг. «Німці палили там людей. Дуже багато людей… І як вітер дув у наш бік, то тут не було чим дихати від смороду палаючих тіл та попелу»…

У місцевого населення німці відбирали худобу. Сім’я Коцюк також мало не залишилася без корови, яку вже перегнали на інший берег річки. Діти почали кликали її, вона почула знайомі голоси та, перепливши річку, повернулася додому. Молоко цієї корови ще довго давало сили її п’ятьом маленьким хазяям…  

Ніна Федорівна розповідала далі: «По селу прилітали різні снаряди. Один такий впав до нашого сараю й спалив його. У селі розбомбили чимало домів. У дворі в нас був підвал. Потай носила туди теплий одяг, ковдри, щоб ми не мерзли, поки там ховалися. А ще німці мінували багато чого. Діти ходили до школи та дорогою знаходили дроти, міни, гралися з ним й гинули… Але ж німці були різні. Один вдарив маленького брата за те, що той погладив цуценя, й пошкодив йому хребет. А були такі, що пригощали цукерками, їжею. Ми всім цим ділилися з нашими радистами. Коли село звільнили від німців, ці хлопці прийшли до керівництва села й розповіли, що вижили завдяки нам. Наполягали, щоб нам віддячили. Як закінчилася війна, ми продовжували вчитися й працювати. А у 46 році повернувся додому батько»…

Сьогодні Ніні Коцюк 88 років. У неї є син, чотири онуки, два правнуки та одна правнучка. За своє трудолюбне життя отримала медаль «Ветеран труда», а ще має чотири медалі «Захиснику Вітчизни» - за врятовані життя радистів. Щодо сьогодення Ніна Федорівна сказала: «Це вже другу війну я переживаю. Ніколи в житті не думала, що росіяни можуть піти на нас війною… Це страшно».

Але ми витримаємо це важке випробування і переможемо знову.