А ви пам’ятаєте якими ми були до війни? У кожного було своє життя і мало хто думав про долю інших. Можливо отримували емоцію співчуття від кволої бабусі, що немічно переходила дорогу. І через хвилину забували про неї.

Правду кажуть: біда згуртовує людей. Ранок 24 лютого – назавжди перевернув внутрішній світ українців. Ми навчилися співчувати, радіти загальним досягненням, плакати в унісон за загиблими співвітчизниками, разом проклинати нахабних рашистів, а головне – допомагати одне-одному, підтримувати українську армію, людей, які змушені були залишити свої домівки тимчасово або й зовсім залишитися без них…

Згадуються перші дні війни… Коли ми, налякані, ховалися у підвалах і там, під бетонною стелею ми, зовсім не знайомі, ставали рідними, дивились в очі людей біля себе і розуміли, що в цьому світі ми не одні.

Жінки готували їжу для військових та переселенців хто приїхав у нашу громаду, в’язали шкарпетки та плели сітки для ЗСУ. Чоловіки йшли захищати Батьківшину або волонтерити, доставляючи допомогу на саму передову, діти перестали малювати радісні малюнки, змінивши їх на листи військовим з пронизливими до сліз гаслами: «Захистіть нас! Ми віримо в ЗСУ! Україна переможе!».

Так, Україна неодмінно переможе! Та ні в якому разі не можна втрачати ось той вогонь в серці – вогонь нашого глибокого патріотизму, віру у перемогу!

Якщо вашу сім’ю, дякуючи Богу, оминули наслідки війни, на хвилинку закрийте очі і уявіть біль матері, дружини, дитини, що втратили своїх рідних, відчай тих, у кого чоловік, тато, брат, син вважається зниклим безвісти і глибоку безмежну надію матерів, які чекають своїх дітей з полону.

Наближається річниця з початку помномасштабного вторгнення російських військ на нашу землю і чітко відчувається втома українців. Помітили? Ми вже не такі активні, як у лютому минулого року, ми все рідше виходимо проводжати захисників в останню дорогу, і не так часто беремо участь у заходах до пам’ятних дат. Але, на жаль, війна ще не закінчилася! І участь кожного з нас у підтримці одне-одного, прояв співчуття та підтримки залишається понадважливою складовою для наближення перемоги.

Давайте проганяти в собі відчуття апатії та втоми і більше згадувати тих, кому зараз холодно на фронті, тих, кому потрібна допомога в тилу, і просто разом – пліч-о-пліч йти до перемоги! Ви ж пам’ятаєте: «Український народ непереможний!», бо в нас є те - дорогоцінне, чого немає у наших ворогів: єдність!

Нагадуємо, що завтра, 18 лютого об 11годині, на площі біля ПК «Енергетик», відбудеться прощання з загиблим захисником України - Колесником Олександром Вікторовичем. Запрошуємо прийти і провести в останній шлях Героя.