«Вихована я в українській мові» - казала Леся Українка.

Одна із найвідоміших жінок України усіх часів, майбутня письменниця, перекладачка, діячка культури Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 13 (25) лютого 1871 р. у найманому будинку (тепер – пр-т Відродження) у Новоград-Волинському Волинської губернії. Про це було зроблено запис у метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви.

«Вона вродилася і діяла в ту прокляту добу суспільного маразму на Україні, коли героїчний період історії нашого народу затерся в короткій пам’яті сучасників…коли одинокою реакцією нації на удари зовні були лиш – мовчання, сльози та дитячі мрії» (Дмитро  Донцов).

Її знаменита мати – Олена Пчілка (яка 1905 року була серед тих небагатьох, що добилися дозволу на українську пресу, а 1907 року вже разом із Лесею підписала заяву міністрові освіти з вимогою навчатися українською мовою, щоб не змосковщувати власних дітей, організувала для них початкову домашню освіту: "Повинна я сказати, що хоч українських книжок для дітей майже не було, але все ж і не так і мало було в сім'ї, де хотіли мати їх; це тим більше, що тоді у нас не розрізняли ще дитячої і недитячої книжки. Діти з великою охотою читали Кулішеві твори, оповідання Марка Вовчка. "Пана Твардовського" Гулака-Артемовського знали напам'ять. Великим вкладом в лектуру дітей були Андерсонові казки в перекладі Старицького і сербські пісні в його ж перекладі, що дуже любила Леся" .

Батько, дворянин та високоосвічений поміщик Петро Антонович Косач (1842-1909), походив із гербового заможного українсько-козацького шляхетства. Правник за освітою, він добре знався на літературі та живопису, а навчаючись у Київському університеті Св. Володимира, брав участь у роботі української “Громади”, пізніше перейменованої в “Стару громаду”. До 1897 р. Петро Антонович служив маршалком Ковельського повітового дворянства, а в 1899 р. дійшов до рангу дійсного статського радника. 

Коли батька перевели на роботу до Луцька, сім’я оселилася поблизу - у селі Колодяжному. Якось на Водохреще Леся разом із іншими дітьми пішла на річку Стир подивитися, як священник святить воду, промочила ноги й занедужала на туберкульоз кісток. Почалася затяжна багатолітня боротьба з невиліковною хворобою. Батьки рятували дочку всіма способами: возили оперувати в Німеччину, лікували на найкращих курортах світу, проте здоров’я покращувалося ненадовго.

Перший художній Лесин твір - поезія «Надія», присвячена рідній тітці Олені, яку заарештували за протиімперську діяльність. У 1884 році львівський журнал «Зоря» надрукував вірш юної авторки «Конвалія». Олена Пчілка ще з юнацьких літ залучала Михайла та Лесю до перекладацької справи. Удвох вони переклали українською мовою твори Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Пропала грамота» і «Зачароване місце». Книга, до якої ввійшли ці переклади, побачила світ у Львові в 1885 році. Перекладачі підписалися оригінальними псевдонімами: Михайло Обачний та Леся Українка.

Усе життя Леся Українка була великою патріоткою рідного краю. Заради збереження духовних скарбів поетеса нехтувала навіть власним здоров’ям. Хоча берлінський професор наполягав на щорічному курортному лікуванні Лесі в Єгипті, одного року вона віддала всі зібрані на це родиною кошти для організації експедиції для запису народних дум. Коли в 1909 році в Києві було поставлено на сцені драму Лесі Українки «Блакитна троянда», гонорар за цю постановку авторка віддала на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. Леся Українка дуже шанувала Кобзаря, вважала його роль в долі українського народу особливою. У вірші «На роковини» вона так писала про Кобзареву відданість Україні:

Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

Померла Леся Українка 19 липня 1913 року в Грузії у місті Сурамі. Прах великої поетеси перевезли в Україну і поховали на Байковому кладовищі в Києві.