Южноукраїнська міська рада

Офіційне Інтернет-представництво

Ні дня без Героя Незалежної України. Василь Стус

15.08.2022
Виконавчий комітет Южноукраїнської міської ради

Євген Маланюк якось сказав: “Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети”.

У випадку з українською нацією, поети стали не просто її вождями, поети стали – батьками-засновниками. Світ, який Тарас Шевченко зобразив у книзі “Кобзар”, створив інтерес до козацтва та минулого, й саме на цьому ґрунті нащадки козацької еліти об’єднали український народ в націю.

Однак, нації був потрібен новий міф, новий вогонь. Цей вогонь запалив Василь Стус.

Василь Стус – видатний український та європейський поет XX сторіччя. Це сильна, в усіх сенсах цього слова, витривала і мужня постать, яка пройшла усі кола пекла радянської системи та боролася за свої права, українську незалежність, справедливість та право бути українцем на своїй землі, адже за його словами «бути радянським громадянином – значить бути рабом», до чого він «не надався», за що був ув’язнений, і внаслідок цього – загинув у колонії «Перм-36» в селі Кучино Пермської області 4 вересня 1985 року, за 6 років до проголошення незалежності України.

І Вінничина, і Донеччина відстоюють за собою право вважати себе Стусовою батьківщиною. Це насправді діалектичне питання. Рахнівські спогади, уривчасті, суперечливі свідчать про те, що батьківське село зробилося для нього міфологемою «справжньої України», як переконуватиметься він надалі, не лише на географічній карті, а й і у часі. Але також безперечно й те, що саме шахтарський край сформував, зміцнив та загартував його характер.

Голодне, важке дитинство. Трагічні смерті старших брата та сестри. «Голодний я був як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова.»(спогади).

«Пам’ятаю,- писатиме Стус,- як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому». А як ходив босим до школи, бо жага до знань була сильніша понад усе. Перший у всьому, і в олімпіадах з математики , і з літератури. Шахи, футбол – скрізь кращий. Школа, звичайно,  була російською. Українські в місті тоді ще існували, доживали останні роки, але були вже, як сказали би зараз, непрестижними. Нові міграційні потоки з Росії під гаслом відбудови та будівництва індустріальних об’єктів, тривали до кінця п’ятдесятих років і остаточно сформували сучасне обличчя краю, з яким Стус так і не зможе примиритися.

Першою книжкою, що тримав у руках, була братова історія стародавнього світу – з кольоровими   ілюстраціями та картами, що уріжуться в пам'ять. Перша прочитана – «Кленові листки» Василя Стефаника, яку взяв у бібліотеці.

«Пам’ятаю, як прослуховував цикл лекцій про Бетховена – всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці – і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ приймає таким мене, як я є, як мене народила мати – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей, усе що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди –брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ – це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширять межи небом і землею».

«В четвертому класі щось заримував про собаку. По – російському. Жартівливе. Скоро минуло» (спогади). Минуло не одразу – тривалий час дописував сатиричні віршики до класної стіннівки, примірники якої забирав додому на пам'ять.

Потім було закінчення школи зі срібною медаллю, хоча йшов на золоту, навчання у Сталінському (Донецькому)  педагогічному інституті. І як завжди був першим й кращим у всьому. Інститут закінчив з золотою медаллю. Місцем його вчителювання стало глухе село Таужне Гайворонського району на Кіровоградщині – без радіо, а часто й без світла. Потім будуть три роки солдатчини. Після чого вчителювання вже у Горлівці. З листа В. Стуса А. Малишкові «…картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійське мови,  крім рідної…»

Потім був «Чорний список» після Шевченківського вечора. Показові арешти та підіймання та поширення дисидентського   руху.    

4 вересня 1965 року  - у київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. За однойменною новелою Михайла Коцюбинського. Під час показу  Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту проти масових арештів українських інтелектуалів, які пройшли напередодні.

12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист