У  1950 році Генеральна Асамблея ООН запропонувала усім державам святкувати 10 грудня як День прав людини, бо саме в цей день в 1948 році цією ж організацією було прийнято Загальну декларацію прав людини. 

Загальна декларація прав людини спонукала людство до розробки та укладення численних  конвенцій, декларацій та протоколів з прав людини:

у 1948 г. було ухвалено Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього, в 1949 г. — Женевські конвенції про захист прав людини під час збройних конфліктів, 1950 г. — Європейську Конвенцію захисту прав людини та основных свобод, 1959 – Декларацію прав дитини, в 1966 г. — пакти про права людини тощо. Також було створено різноманітні установи та посади для більш об’єктивного дотримання державами прав людини - Комісія ООН з прав людини та Уповноважений з прав людини.

Від 1950 року, цього дня у світі й відзначають Міжнародний День прав людини. В цей день проводиться пленарне засідання ООН і всесвітня організація відзначає тих, хто зробив вагомий внесок у захист людських прав і свобод, а Норвезькій Нобелівськтий комітет в Осло вручає 10 грудня Нобелівську нагороду миру. 

Декларація визнається універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав людини в світовому масштабі.  Цим документом фактично започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини. Особливість обох прийнятих пактів полягає в тому, що коли держави, які є членами Організації Об’єднаних Націй чи ще ними не стали, ратифікують пакт і стають його «державами-учасницями», вони добровільно беруть на себе ряд юридичних зобов’язань із захисту прав, що містяться у відповідному тексті прав і норм, а також сумлінно забезпечувати відповідність національних законів своїм міжнародним зобов’язанням.

Згідно із Загальною декларацією прав людини, ці права — громадянські, політичні, економічні, соціальні — не даруються державою, а належать кожному від народження. Вони є основою людського існування і розвитку, а тому не мають кордонів.

Спираючись на міжнародно-правові стандарти, проголошені в Декларації, у 1996 році Верховна Рада України прийняла Конституцію України. В ній зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституція України — основний Закон нашої держави — увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема, щодо верховенства прав людини, рівності і непорушності її прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо. За оцінкою експертів, положення Конституції України повною мірою відповідають Загальній декларації прав людини.

Водночас, на думку провідних міжнародних правозахисних інституцій, українське суспільство є  поки що далеким від реального втілення високих ідеалів Декларації. Велика кількість наших громадян до цього часу не забезпечена мінімальними правами, передбаченими  цим  Документом.